Ясна, 6

Клініка доктора Дю-Буше, що дійшла до наших днів у відносно непоганому стані, являє собою приклад змішання рис німецької, англійської неоготики і стилю модерн, який в часи будівництва ще тільки формувався. Така еклектика унікальна не лише для Одеси, але і для Російської імперії в цілому, а творіння А. Б. Мінкуса є одним з кращих прикрас престижного району Відрада.

Тип будівлі: громадська, адміністративна
Стиль: цегляний стиль, неоготика, протомодерн
Архітектор: А. Б. Мінкус
Дата будівництва: кінець 1890-х рр.
Статус: пам’ятка архітектури та історії місцевого значення
Сучасна функція: Центр милосердя Приморського р-ну

Головний фасад

У 1897 році в будинку голови Одеського відділення Російського музичного товариства В. А. Орлова на Французькому бульварі, 3, відбулася подія, якій судилося вийти за рамки сімейної: з Парижа повернулася дочка Людмила Василівна з чоловіком — доктором Чарльзом Дю-Буше. Подружжя оселилося на вулиці Єлисаветинській (нині — Щепкіна), 7, а потім — в будівлі лікарні, яку Дю-Буше відкрив на Ясній, де спеціально було збудовано оригінальної архітектури будівлю в модних у той час формах німецької неоготики.

За словами відомого радянського хірурга М. М. Дітеріхса, Дю-Буше був відмінним фахівцем і його лікарня стала популярною в Одесі досить швидко.

Але, як пише у документальній повісті «Барометр показує бурю» історик В. Г. Коновалов, «были у супругов Дю-Буше и некоторые другие... дела, о чем знали только самые близкие друзья». «Людмила Васильевна, с согласия своего мужа, устроила в лечебнице склад искровских изданий и стала принимать активное участие в распространении газеты», — повідомляє історик.

Будинок Дю-Буше, розташований в дачній місцевості, сприяв конспіративній роботі. Старожили стверджують, що з лікарні починався підземний хід у бік берега моря, де були приготовлені човни. Це, може бути, і легенда, але абсолютно точно відомо, що з лікарняного подвір’я можна було потрапити у двір будинку Орлова, а звідти — на Французький бульвар. Хвіртку в паркані, що розділяє дві ділянки, запам’ятав старожил Відради Є. Є. Запорожченко, а слід її виразно видно й сьогодні. Важливим було й те, що лікарню завжди зручно було відвідати під виглядом пацієнта.

Кількість пацієнтів Дю-Буше особливо зросла під час подій 1905 року, коли організований ним загін санітарів підбирав поранених на вулицях і доставляв їх у лікарню. Тоді ж Дю-Буше врятував для російського спорту Сергія Уточкіна, який вступив на Дерибасівській в сутичку з погромниками і отримав удар у спину ножем.
«Хирург Дю-Буше в образцовой своей лечебнице сделал Уточкину сложную операцию, после которой он стал медленно, но верно поправляться», — засвідчив Л. Алейніков, автор біографічного нарису про Уточкіна, виданого в 1911 році.

Але Дю-Буше навряд чи прочитав ці добрі слова на свою адресу. На початку 1908 року його заарештували і як іноземця, що переступив закони Російської імперії, вислали за кордон. Ще раніше змушена була втекти Людмила Василівна, за якої велася поліцейське стеження. Дю-Буше поїхав в Париж, а в будівлі лікарні відкрилися «санаторії для нервових хворих».

Паризький період біографії Дю-Буше цікавий, в першу чергу, знайомством лікаря з В. І. Леніним, про що розповіла у своїх спогадах Н. К. Крупська:

«Приехал бежавший из Сольвычегорска Инок (И. Ф. Дубровинский. — Р. А.)... Инок приехал совсем больной: ему кандалы, когда он шел в ссылку, так натерли ноги, что на ногах образовались раны... Ильич поехал посоветоваться к французскому профессору Дю-Буше, прекрасному хирургу, работавшему в качестве врача во время революции 1905 года в России, в Одессе. Ильич ездил к Дю-Буше с Наташей Гопнер, которая знала его по Одессе...».

Спогади Надії Костянтинівни свідчать не тільки про те, що знайомство Дю-Буше з В. І. Леніним відбулося завдяки одеським конспіративним зв’язкам лікаря, але і про досить високий рівень цих зв’язків: Серафима Іллівна Гопнер (партійний псевдонім — Наташа) була професійним революціонером і вела в Одесі серйозну роботу.

Епізод знайомства Дю-Буше з В. І. Леніним відтворює в книзі «Маленькі залізні двері в стіні» В. Катаєв, після чого робить «невеликий відступ»:

«Дело в том, что я тоже знал знаменитого хирурга. Я даже был знаком с ним лично. Мы жили... на так называемой даче „Отрада“, где совсем недалеко от нас находилась больница Дю-Буше, весьма популярная в городе, так как сам доктор Дю-Буше слыл не только выдающимся хирургом... но также и очень „красным“, как назывались в то время революционеры».

Знайомство письменника, який жив на вулиці Втішній, 10 (будинок зруйнований під час війни, за нинішньою нумерацією — № 9), з Дю-Буше сталося, за його словами, при таких «драматичних» обставинах: в дитинстві він стягнув у бабусі сталевий в’язальний гачок, нитки і, вздумавши в’язати, негайно ж встромив гачок в палець. Тітка побігла з ним до Дю-Буше, який, не роздумуючи, вирвав гачок і відправив потерпілого додому. Згадуючи про це, Катаєв пише, що одного разу поліція провела у лікарні Дю-Буше обшук, але нічого не знайшла.

Розповідь Валентина Катаєва про «конспіративну» діяльність Дю-Буше заснована на чутках, які циркулювали колись у Відраді. Але тепер ясно, що багато чого з цього відповідало дивовижній історії лікаря Дю-Буше.

Будівля клініки Дю-Буше на вулиці Ясній, 6, двоповерхова, крита марсельською черепицею, ладно спрацьованої з обштукатуреного вапняку, скупо, але витончено декорованого червоною цеглою, з кованими гратками палісадника, яка відмінно вписується в панораму Відради. Цей мальовничий куточок міста почав забудовуватися в 1889 році, коли землевласнику Д. Халайджогло був дозволений розділ його хуторів та продаж ділянок, які утворили згодом вулиці: Втішну, Затишну і Ясну.

В кінці 1950-х років при ремонті будинку на горищі виявили документи Одеського комітету РСДРП, що відносяться до 1906 року, які дозволили пролити світло на велику кількість маловідомих сторін діяльності сім’ї Дю-Буше.

Епізод з вищевказаною знахідкою згодом став ключовим при підготовці матеріалів для публікації відомого краєзнавця Ростислава Александрова про клініку Дю-Буше в одному з номерів «Чорноморської комуни» за 1970-ті рр. (в історичну довідку про будівлю в даній статті вона лягла майже повністю).

Сама будівля клініки, проект якої з успіхом виконав архітектор А. Б. Мінкус (про авторство свідчать описи за 1911 і 1912 рр. ТЗН), являє собою рідкісний приклад еклектичного змішування англійської та німецької неоготики і форм, що стали незабаром невід’ємною рисою стилю модерн. Практично повна відсутність штукатурок і ліпних елементів на фасадах будівлі, надає відтінок раціональності і суворості його елегантним пропорціям. Раніше авторство проекту будівлі приписувалося С. А. Ландесману, який виконав перелік робіт в подібному ключі, але в дещо іншій стилістиці.

Клініка споруджена з невеликим відступом від червоної лінії вулиці Ясної, головний фасад має ширину в одинадцять віконних вісей, центральна з яких припадає на масивний ризаліт парадних сходів і помітно ширша за інші. Крайні бічні вісі виділені ризалітами меншої глибини. В правобічному крайньому ризаліті влаштована арка проїзду у двір будівлі, яка є єдиним елементом, що порушує сувору симетрію головного фасаду.

Арка проїзду

Всі три ризаліти увінчані високими щипцями, типовими для північноєвропейської та англійської романтичної архітектури. Майже всі ключові композиційні рішення зосереджені в центральному ризаліті. Всередину будівлі веде ефектний напівкруглий портал модернізованих форм.

Портал головного входу

Над ним розташоване величезне світлове вікно сходової клітки з масивною, декорованою у верхній частині стрілчастою лиштвою, композиція якої складена з декількох окремих прорізів. Високі вертикальні прорізи вікна розділені витонченими напівколонами з різьбленими кам’яними капітелями коринфського ордера. Форма світлового вікна найбезпосереднішим чином перегукується з щипцем ризаліта.

Світлове вікно сходової клітки

Решта фасаду оформлена скромніше. Вікна першого поверху мають лучкові отвори, верхні частини яких виділені умовними сандриками з червоної цегли, що оминають їх .

Вікна першого поверху

Вікна другого поверху вирішені аналогічно, з тією різницею, що форми їх прорізів ближче до стрільчатих. Червона цегла в невеликих кількостях так чи інакше виділяє всі віконні отвори будівлі на всіх його фасадах.

Вікна другого поверху

Слухові вікна в щипцях

З боку двору до центральної частини будівлі прибудовано господарське крило, торець якого увінчаний ступінчастим аттиком, отже в плані клініка суворо симетрична і має форму літери «Т».

Дворовий фасад

На межі ділянок Дю-Буше і Разі зберігся також невеликий окремий флігель, побудований в єдиній стилістиці з головною будівлею клініки. В нинішні часи споруда надбудована поверхом і є житловою, початкові її функції невідомі.

Флігель

Парадні сходи будівлі оформлені стримано, але дуже гідно. Це єдиний в тій чи іншій мірі інтер’єр, що зберігся. Всі поверхові майданчики сходової клітки виконані з бетономозаїки, щаблі — з мармуру. Між вулицею і парадними сходами влаштований великий дерев’яний тамбур. Підлоги тамбура і вестибюля прикрашені поліхромними бетоно-мозаїчними орнаментами.

Бетоно-мозаїчні орнаменти

Ковані сходи являють собою рідкісний зразок ковальського мистецтва кінця XIX століття і найімовірніше розроблялися спеціально «під проект».

Перила сходової клітки

Сходова клітка перекрита високим готичним плафоном, прямокутна площина в центрі якого ймовірно колись призначалася під розпис.

Крім сходових огорож в будівлі збереглися такі зразки ковальського мистецтва як грати світлового вікна напівпідвалу, що виходить у вестибюль і модернові огорожі палісадників з боку вулиці.

Огородження палісадників з боку вулиці

В радянські часи клініка Дю-Буше неодноразово змінювала внутрішнє планування, проте радикальних реконструкцій в історії будівлі не було. Незважаючи на деяку ветхість, спорудження і донині справляє враження добротної і довговічною споруди.

Використана література та архіви

• «Будівлі, споруди, пам’ятники Одеси та їх Зодчі». В. Пілявський
• «Одеса. Архітектурно-історичний нарис». В. І. Тімофєєнко
• «Лікарня доктора Дю-Буше». Ростислав Александров

Автори

• Олександр Левицький, художній керівник, фотограф і колорист
• Дмитро Шаматажи, фотограф і укладач
• Марина Томенко, редактор